Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Щоби остерегти свою донечку від такої поганої мишачої смерті, повелів князь Самоволя видати закон і оповістити його по всій державі, що заказано миші умертвляти, якої би вони не були породи: чи хатні, чи польові, чи лісові, чи водяні, словом, всяка довгохвоста сіра, руда, біла або інша миша всюди може вільно собі гуляти; а хто наважиться одну хоч би пальцем мізинним зачепити, того зараз ратні мають ув'язнити і в диби закувати.

Аж тепер князь трішки утихомирився: гадав собі, що його донечці Яргордійці уже не грозить небезпека, коли новий закон прийняли усі без ремствування і кожен міщанин шанував миші і в дружбі з ними їв з одної дерев'яної миски.

Але ж послухайте, яка з того нова чудасія зродилася, послухайте далі!

Розмножилися миші, як пісок у морі, як зірки на небі: по полях, по лісах, по городах, по садах нічого не видати, лише всюди миші та й миші; гризе сатана все, гризе і боярські лани, і мужицькі прилуки, нищить все до остатку; з соломи – січка, із зерна висівки, з трави – потерть, навіть в князевім городі лишилася, мов на сміх, одна головка капусти і ця зверху ніби головка, а в середині кількадесят кіп молодих мишенят і голих, і уже трохи оброслих, мов мурашки в купині снуються.

Нечувана, непригадана пошесть; голод в державі могучого князя Самоволі! Народ ридає: «Горе нам, горе!», але щадить мишей, шанує мишачий закон.

– Треба лиху зарадити, – пригадав князь і скликав всіх звіздарів в золотоверхі палати на вседержавний собор, та в союзі з боярами, воєводами почав радити.

Сам князь Самоволя на золотім престолі держить в руці скіпетр з цукру і каже:

– Ми скликали по нашому княжому хотінню всіх вас, славних волхвів нашої держави, до золотого престолу; радьте, що нам робити в нашій крайній нужді?

Піднявся з лави боярин, що бував послом всюди від князя Самоволі, поклонився князеві, а потім на схід, на північ, на південь і на захід, тобто усьому радничому собору, і промовляє:

– Наймилостивіший наш батьку князю, наше сонечко ясне! В далекій від нас державі живуть звіздарі, що не карбують своєї мудрості кременем на дереві, як, приміром, наші дяки, лише чорною маззю мажуть на віслючих шкірах; знаються вони на скотах, на гадах, на пернатих птицях, на рибах і на всяких звірах. Приклич тих звіздарів до нашої держави; вони, напевне, відшукають нашу княгиню Яргордійку поміж мишнею і вернуть нам наслідницю нашого золотого престолу.

Піднявся з лави і другий боярин, обстрижений, обголений весь, з великим залізним ножем при боці. Він заблукався перед літами на княжий двір, вчив боярів тим ножем володіти, тож був за славного богатиря і посідав довір'я в князя Самоволі. Він і не кланявся так, як всі, чотирьом сторонам світу, лише вдарив непомітно поклоном самому князеві і сказав:

– Прикличмо з далекої півночі людей, що розуміються на ремеслі воєннім; вони навчать наших мишей нападати на чужі держави, нищити дотла їх садиби, перетворювати в січку, потерть, висівки все їх майно, а тоді загорнемо в свої руки все-все, і ти, князю, будеш владикою цілого світу.

Встав і третій старий боярин, що не любив дуже того обстриженого, з великим залізним ножем при боці, поклонився статечно найперше князеві, а відтак всьому радничому собору та почав говорити:

– Пощо нам чужих грамотіїв-звіздарів, пощо чужих воєводів з ратними? Маємо своїх дяків-карбівників, що викарбують не знати яку грубу шкіру. Пощо грабувати чужі краї, коли своєї землі доволі? Краще побудуймо великі комори на наших незмірених степах, наповнім їх вудженою солониною і сушеною рибою, позвольмо переселитися мишам з нашою світлою княгинею Яргордійкою в ті степи, а потім уже будемо щось далі радити.

– Ні, не так, – сказав четвертий, уже дуже близький свояк князя Самоволі. – Повиколюймо мишам ніжненько очі, повириваймо їм передні зуби, і перестануть вони нам пакостити.

Зірвався з лави як ошпарений і п'ятий, дуже незгідливий боярин, що постійно бився навкулачки з тим обстриженим пройдисвітом, і каже:

– В мене коротка справа: палкою всі миші без жалю на прах винищити, і буде святий спокій в державі.

Треба було бачити, яким злим оком дивився князь Самоволя на обох останніх радників.

– Також мудра порада, – муркотів собі дяк під носом. – Один велить нашу княгиню осліпити і зуби повиривати, а другий – палкою убити.

Він хотів уже коло карбів двох останніх видовбати по дві великі дірки, тобто зазначити, що обоє сказали дурницю, як зненацька зашуміло у повітрі, наче градова хмара, і до палати прибули нові радники: мільйони та мільйони мишей захопило княжі хороми, почали гризти все, що трапилось під їх гострі мишачі зуби: тисові столи, лави, боярські шуби, княжі ризи, і навіть княжий скіпетр з цукру чортівня погризла, тільки золоту верхівку з нього лишила. Диво нечуване, князь зостався без скіпетра, бо ж сама верхівка, хоча золота, без держала нічого не вартувала.

Саме коли бояри обганяються від мишей і руками, і ногами, і самі не знають, чи себе пильнувати, чи князя, прибігає блазень, затарахкотів своїми калаталками на високій баранячій шапці і говорить:

– Як позолотиш мені, князю, мої дерев'яні калаталки на моїй кучмі, то я тобі допоможу відшукати княгиню Гордійку поміж мишами.

– Говори! Ми тобі повеліваємо, – каже князь Самоволя. – Як знайдеться наша вельможна княгиня, ми позолотимо тобі дерев'яні калаталки на кучмі.

– Кажи наварити багато нашої улюбленої страви, сиріч киселиці, – каже блазень, – і дати мишам, щоби їли; котра миша не схоче їсти, та є нашою княгинею Яргордійкою.

Сто кухарів заметушилося коло княжої ватри, вариться киселиця у святкових горшках, мов на величний бенкет. Зварилася киселиця, наливають в миски і студять, щоб мишки язики собі не попекли. Кинулися миші всі юрбою, хлебчуть, сьорбають киселицю, лише одна між ними довгохвоста мишка наїжачила сіреньку шерсть і – шусть! – сховалася в рукавах княжої шуби.

Зрадів князь Самоволя, що так все легко і дешево вдалося. Піймав свою возлюблену Яргордійку і став її ніжненько гладити пальцем по сірій м'якій шерсті.

Швидко змінено мишачий закон: стали тепер губити мишачу породу ножами, стрілами, колами, палками. Мертвив кожен чортівню без пощади і не дурно мертвив, бо князь Самоволя обіцяв за мішок мишачих голів землі з полями, луками, сіножатями, лісами, медовими колодами, ставками, ріками, потоками, ручаями і